Залишила посаду столичного медика швидкої допомоги заради того, щоб рятувати військових

Триває сімдесят перша доба героїчного протистояння Українського народу російському воєнному вторгненню. Ворог планував швидку перемогу, проте отримав рішучий супротив. Завдяки захисникам і захисницям мы починаємо новый день, який нас наближає до перемоги.

Редакція буде розповідати про справжніх героїв України, країна має їх знати.

У Генеральному штабі ЗСУ розповіли про Юлію – лікарку медичного пункту батальйону, що боронить позиції на Світлодарській дузі. На військовій службі жінка вже вдруге. Як й у 2014 вона залишила посаду столичного медика швидкої допомоги заради того, щоб рятувати військових.

"Дуже чітко пам’ятаю своє бойове хрещення, – розповідає Юлія. – Тоді ворожий снаряд потрапив у самісінький бліндаж. З шести військовослужбовців – четверо загинули одразу на місці, ще двох – було поранено. Тоді ж було набагато складніше, ніж зараз. Не було відповідного транспорту задля вивезення поранених. Звісно, що й під час цивільної роботи в Києві бували різні виклики, але з такими масовими втратами вперше зіткнулася на війні".

Відслуживши першого разу за мобілізацією, Юлія повернулася до звичної роботи на “швидкій”.

Жінка зізнається про те, що тоді навіть і не думала повертатися до війська. Але в душі щось кортіло знов повернутися у горнило війни, щоб надавати медичну допомогу українським військовим. І от вже другий рік поспіль вона служить за контрактом у окремій механізованій бригаді.

Після повномасштабного вторгнення росії, з’явилися й нові виклики. За її словами, здебільшого трапляються емоційно-складні травми. Це коли з людиною візуально все нормально, але внутрішні органи сильно пошкоджені. Та попри все, Юлія тримається стійко.

"У мене немає змоги проявляти власні емоції, мушу постійно бути зібраною і всі свої переживання відкладати на потім, – розповідає вона. – Адже лікарів тут одиниці, а воїни на них дуже розраховують. Відверто кажучи, особисто я ніколи не розповідаю пораненим про ступінь їхнього травмування. Зазвичай, трішки недомовляю. Адже коли людина в стресі, ця інформація може лише зашкодити та додатково її налякати. Навпаки під час транспортування розмовляю з хлопцями, втішаю їх. Іноді жартую".

Наша героїня впевнена, що надавати допомогу людям – це її покликання.

"Сьогодні багато українців залишили свої домівки та родини, щоб захищати країну. І я розумію, якщо теж можу їм допомагати, то я маю це зробити, – каже пані Юлія. – Я вірю, що війна – це тимчасове явище, яке з часом припиниться, Україна переможе, настане мир – і всі ми обов’язково повернемося до своїх домівок".